На часі 70-річчя УПА, голосувати я вирішила за націоналістів, тому маю виписати дещо.
Цілком можливо, що я більше не побачу львівських родичів (зараз здається, що вони надто хороші для моєї біографії, як образи з сумної націоналістичної пісні), але їх невисловлене ще й досі пам'ятаю дуже добре ("як пахли горіхи сушена лаванда / як у щоденнику дядько любив тітку"). Їм досі болить. Справа навіть не в родинних зв'язках, не у матеріальній власності, що її колись відняли "червоні". Це дуже глибока образа, яка від нинішньої політичної демагогії тільки поглиблюється. Пояснити її важко, особливо - тим, хто звик кожного року святкувати Перемогу і ностальгувати під червоними прапорами. Щоб дійти повної щирості з уявним опонентом, пояснюю: ні, я не хочу ходити під червоно-чорними прапорами і вдягати футболку з Бандерою. Кітч є кітч. В ньому нема ні осмислення, ні совісті. Пам'ятаю, третього дня у Львові я відвідала Криївку, з її "Слава Україні / Героям слава!", а потім поїхала до звичайного львівського мікрорайону, де вітаються інакше: "Слава Ісусу".

Тут ще має бути ця пісня.