Тіні забутих предків (1964)

Не можу сказати, що я раніше не придивлялась до цього фільму.
Придивлялась. І до Миколайчука, на якого не звернути уваги неможливо, - якщо вже просто побачив його фото. І до Параджанова, про якого нині пишуть небагато, але змістовно, навіть у підручниках української літератури: скандал з презентацією у вересні 1965 ніхто не забув. Нарешті, придивлялась до твору кіномистецтва просто тому, що - хтозна з яких літ (конкретизуючи, я все ж схиляюся до п'ятнадцятирічного віку), вперше прочитавши твір Коцюбинського, закохалась у ті полонини; той край, повний найдивовижніших істот, чиї назви звучали на диво... близько. Чугайстр. Нявки. Щезник. "Нема моїх кіз... є мої кози...".
Я ніколи не була там, - не маю уявлення, чи сподобалось би мені споглядати все це на власні очі, жити серед цього. Однак нині я майже впевнена, що десь всередині власного єства маю частину краю Йвана та Марічки. І частиня ця завжди - так чи інакше - буде про себе нагадувати.
А фільм - геніальний. Я ще, здається, ніколи так легко і безтурботно не пробачала жодному режисерові відхід від авторського оригіналу, однак - які можуть бути претензії, коли з перших кадрів я застигаю перед екраном у німому - ні, я не перебільшую - захопленні, і дивлюся так, ніби й досі не можу повірити в дійсність того, що відбувається.
Геніально.
І, люди, коли вже вам стачило витримки і знань дочитати до цього рядка: відмовтесь від перекладу. Будь-якого, - якщо існує ще якийсь, окрім російського та англійського. Вони говорять геть мало, і сприймати це треба їх голосами, їх мовою. Співанки Марічки не звучатимуть ідентично у жодній іншій варіації, окрім оригінальної. І обрядові пісні. І короткі реплікі Івана: його пізніше на п'ять секунд, та однаково пронизливе "Повернулась!.."
...а яка там перша сцена. А сцена бійки. А сцена пошуків Марічки на річці...
Чи варто для повноти вражень ще раз повторити про загальний геній фільму? Інших визначень у мене немає.
Надзвичайно. Надзвичай-не. Наздвичай-ні.